Берлінале відкрився фільмом Франсуа Озона "Петер фон Кант", а одним із перших у конкурсі показали "Ріміні" Ульріха Зайдля. На переклички у творчості двох видатних європейських режисерів звернув увагу Андрій Плахов.
Переклички досить несподівані — бо ці два автори полярно далекі один від одного. Австрієць Зайдль вийшов із документального кіно з антропологічною та соціальною підкладкою, француз Озон любить ігрову стихію, літературні та синефільські містифікації. Крім того, Озон обожнює гендерні інверсії, і тут, до речі, виявився знаменитий фільм Райнера Вернера Фассбіндера «Гіркі сльози Петри фон Кант».
В оригіналі успішна модельєрка, що вся складається з жерсті, дає слабину, закохавшись у юну красуню, яка робить кар'єру через секс.
У новій версії модельєрка перетворюється на скандального кінорежисера, де легко вгадується сам Фассбіндер. Він і написав цей сценарій під час дванадцятигодинного перельоту з Мюнхена до Лос-Анджелеса, щоб у завуальованій формі розповісти про свою пристрасть.
Велелюбний режисер був якраз на шляху від одного роману до іншого: спочатку об'єктом його захоплення був чорношкірий баварський актор Гюнтер Кауфман, потім марокканець Ель Хеді бен Салем. Ось звідки це прізвище виникає у фільмі Озона, а від п'єси Фассбіндера йдеться про чорношкірого коханця, до якого ревнує Петра (або Петер).
Озон із властивою йому іронічною легкістю розіграв історію, в якій стикаються німецька сентиментальність, не чужа і Фассбіндеру, і запеклий сарказм. По-французьки жовіальним показав німецького генія актор Дені Меноше. Йому асистують Стефан Крепон, кумедно смішно і з прихованим трагізмом зображає безсловесного слугу Карла, а також Халіл бен Гарбія в ролі чуттєвого арабського юнака Аміра бен Салема, який швидко змінює умовного Фассбіндера на умовного Дзеффіреллі. Жіночий прототип цієї живої спокуси зіграла молода Ханна Шигулла; тут постаріла муза "мотора німецького кіно" втілюється в його матір. А Ізабель Аджані з'являється як культова кінодіва, чий портрет прикрашає спальню фон Канта, поступаючись потім місцем провокативно гламурним фотопортретам Аміра в образі катованого християнського мученика.
Як і у Фассбіндера, у версії Озона чути сатиричні нотки на адресу тих, хто відомий і багатий, але теж плаче. Різниця однак велика: Фассбіндер писав свій сценарій кров'ю серця, Озон — легким синефільським пером.
Про «Рімін» Ульріха Зайдля не можна сказати ні першого, ні другого. Герой фільму солодкоголосий співак Річі Браво (Міхаель Томас) вийшов у тираж та підробляє у готелі на італійському курорті у мертвий сезон. Сюди приїжджають його старі шанувальниці, яких він зачаровує колись модними піснями та манерами мачо, обраних насолоджує і в ліжку, причому зовсім не безкорисливо. Періодично в життя неабияк пошарпаного жиголо вторгається його вмираючий у будинку для літніх фашуючий батько (актор Ганс-Михаель Реберг справді помер ще п'ять років тому, так довго знімався і готувався фільм). А одного прекрасного дня з'являється вісімнадцятирічна дочка Річі з бородатим бойфрендом східної зовнішності та підозрілою групою підтримки.
Зайдль – видатний майстер синтезу документального з ігровим. Але цього разу майстерність дає збій: фільм драматургічно не збудований, затягнутий, а перебір із піснями перетворює його на якийсь кривий мюзикл.
Сюжети і з батьком, і з дочкою до кінця не опрацьовані, а сцени старечого сексу, незважаючи на соковитість типажів, не несуть у собі елемента провокації, на яку щедрий був Зайдль. Так, багаті самотні, а ліцедії цинічні, це не новина. Але в колишніх фільмах австрійського режисера був хоча б один епізод-символ. Тут же все обтічно, приблизно і тому банально.
bbabo.Net