Росія (bbabo.net), - Для того щоб правильно оцінити ту чи іншу складну проблему в міжнародних відносинах, а тим більше спробувати вирішити її - якщо, зрозуміло, таке бажання є, - необхідно перш за все мати у своєму розпорядженні всю повноту об'єктивної інформації, включаючи як передісторію проблеми, і можливі варіанти її розвитку у майбутньому. На цій основі виробляється зовнішньополітична позиція, а в рамках цієї позиції вживаються конкретні дії з урахуванням можливої ​​реакції інших гравців світової політики.

Останнім часом у російських та світових ЗМІ, в експертній спільноті киплять дискусії з приводу взаємин Росії з НАТО, щодо численних проблем безпеки на євроатлантичному просторі. Чого тільки не почуєш! І те, що Росія офіційно порушувала питання про вступ до Північноатлантичного блоку. І що були домовленості - чи то усні, чи ще якісь - про нерозширення блоку у східному напрямку. І багато багато іншого.

З 1994 по 1998 рік був першим заступником міністра закордонних справ Росії, а з 1998 по 2004 рік - міністром закордонних справ. Деякою інформацією щодо тих аспектів відносин Росії з НАТО, які входили в мою компетенцію, я маю. І хотів би поділитися деякими фактами, які, на мою думку, мають пряме відношення до нинішньої ситуації, що склалася між Москвою і Брюсселем.

По-перше, мені невідомо, щоб Росія колись офіційно зверталася до Брюсселя з проханням вступу до НАТО. Можливо, хтось і вів розмови з цього приводу в особистій якості, але не більше.

По-друге, після закінчення холодної війни Росія завжди рішуче виступала проти розширення НАТО, тим більше - у східному напрямку. Російська аргументація давно і добре відома – цю аргументацію російські представники багаторазово викладали на всіх рівнях, на всіх переговорах, на всіх зустрічах.

Добре пам'ятаю наші довгі наради Євгена Максимовича Примакова, результатом яких став вибір на користь політико-дипломатичного варіанту. На думку, до військово-технічного варіанту відповіді Росія на той час готова була ні політичному, ні економічному, ні військовому відносинах, а спроба його реалізації могла мати найважчі наслідки для країни, що переживала тоді глибоку внутрішньополітичну і соціальну кризу.

Суть узгодженої тоді позиції Росії полягала в тому, щоб паралельно з процесом розширення НАТО, зупинити який Росії на той час було не під силу, запустити переговорний процес створення нової архітектури європейської безпеки, яка в майбутньому могла б прийти на зміну військово-політичному протистоянню на євро-атлантичний простір, що склався в роки "холодної війни". Результатом таких переговорів стало підписання в Парижі 27 травня 1997 року Основоположного акта про взаємні відносини, співробітництво та безпеку між Росією та НАТО. Принагідно зауважу, що до цього часу жодна зі сторін не зголосилася вийти з цієї домовленості, досягнутої майже чверть століття тому.

Росія рішуче засудила незаконну агресію НАТО в Югославії. Наша країна доклала величезних зусиль, щоб цю агресію зупинитиУ 1998 році блок НАТО здійснив акт агресії щодо Югославії. Це була перша недвозначна заявка НАТО на роль світового жандарма, що мало підкріпити взятий Сполученими Штатами курс на нав'язування світові однополярної моделі, за якої Вашингтон та його союзники могли б на свій розсуд вирішувати долі світу та інших народів.

Агресія НАТО в Югославії завдала важкого удару у відносинах Росії з Північноатлантичним альянсом, всі контакти між Москвою та Брюсселем були на якийсь час перервані. Багато столиць Європи прокотилася масова хвиля демонстрацій, учасники яких засуджували військові дії блоку і вимагали зупинити безглузді бомбардування югославських міст. Війну врешті-решт вдалося зупинити, а міжнародний авторитет НАТО виявився серйозно підірваним.

Росія рішуче засудила незаконну агресію НАТО в Югославії. Наша країна доклала величезних зусиль, щоб цю агресію зупинити і вийти на політичне врегулювання конфлікту.

На цьому фоні відновилися контакти між Росією та НАТО з метою вироблення основ для подальшої взаємодії сторін на користь європейської безпеки. 22 травня 2002 року в Римі керівники Росії та 19 держав - членів НАТО підписали декларацію, яка мала "відкрити нову сторінку" у відносинах з метою зміцнення співпраці для спільного протистояння спільним загрозам та ризикам безпеки. Було засновано Раду Росія - НАТО для консультацій та спільних дій щодо широкого кола питань безпеки в Євроатлантичному регіоні. Рада, що включала і політичні, і військові структури, мала стати "основним місцем докладання зусиль для поступального розвитку відносин між Росією та НАТО". Були сподівання, що рада стане майданчиком для обговорення та узгодження всіх питань європейської безпеки, здатних так чи інакше торкнутися фундаментальних інтересів як країн НАТО, так і Росії.

Викладені факти – це лише спільна канва, в рамках якої у 90-ті роки минулого та на початку нинішнього століття розвивалися відносини між Росією та НАТО. З усією відповідальністю можу стверджувати, що в ці роки Росія не робила жодних дій, які б загрожували чи могли бути інтерпретовані як загроза інтересам безпеки США та їхніх союзників у Європі. Навпаки, Росія була незмінно відкрита до співпраці із західними партнерами, що вона, зокрема, продемонструвала після терактів у США 11 вересня 2001 року.

На жаль, у західних столицях така конструктивна лінія Москви була, очевидно, сприйнята як прояв слабкості. Без будь-яких зрозумілих пояснень США в односторонньому порядку вийшли 2002 року з Договору з ПРО, 2003 року разом зі своїми союзниками розв'язали кровопролитну війну в Іраку, розширили провокаційні дії по периметру російських кордонів. Російські представники постійно вказували на всі ці факти, закликаючи західних партнерів до конструктивного діалогу.

Доводиться констатувати, конструктивна політика Росії так і не отримала належної реакції, що вимагало від Москви вжити необхідних заходів щодо забезпечення безпеки країни. Про це президент Росії Володимир Путін відверто сказав у своєму виступі на Мюнхенській конференції з безпеки 10 лютого 2007 року. Історію не можна писати з тієї дати, з якої тобі вигідно. Західні експерти нерідко намагаються уявити справу таким чином, що всі проблеми у відносинах між Росією та НАТО розпочалися виключно після воєнного конфлікту у Південній Осетії у 2008 році та політичної кризи в Україні у 2014 році.

Можу з повною підставою стверджувати, що, якби цим подіям не передувала цілеспрямована політика США та їхніх союзників на руйнування крихких основ відносин між Росією і НАТО, конфліктів на Південному Кавказі і навколо України можна було уникнути або принаймні можна було б не допустити їх переходу у військову фазу. У США і Європі чудово знають, що не Росія спровокувала ці конфлікти, що і в першому, і в другому випадку Росію спробували поставити перед доконаним фактом, завдавши серйозної шкоди інтересам її безпеки. Внаслідок недалекоглядної політики Вашингтона та союзників США Європа зараз зіткнулася з найгострішою та найнебезпечнішою за останні десятиліття кризою в галузі безпеки. А Росія знову опинилася перед тим самим питанням, перед яким вона вже стояла в середині 90-х років минулого століття: яким чином реагувати на агресивну і повністю односторонню політику НАТО. Вибір варіантів, як і майже три десятиліття тому, на жаль, як і раніше невеликий: доводиться вибирати між політико-дипломатичними та військово-технічними заходами у відповідь.

Якщо є намір боротися за довгострокову систему безпеки в Європі, то для її створення потрібні політичні домовленостіЯ не вважаю себе вправі давати конкретні поради - тим більше що не маю всієї повноти необхідної для цього інформації. Чудово розумію, що критики політико-дипломатичного шляху врегулювання можуть слушно говорити про те, що попередній досвід таких спроб провалився і що на Заході слухають лише сильних. Починати суперечку з подібними міркуваннями не має жодного сенсу. Водночас, логіка підказує, що якщо є намір боротися за довгострокову систему безпеки в Європі, то для її створення потрібні політичні домовленості. Досягти таких домовленостей у найближчій перспективі буде важко. Ситуація в Європі зараз навіть складніша, ніж вона була у 90-ті роки, багато що треба починати з чистого аркуша. Взаємна недовіра та підозри, інерцію конфронтації швидко подолати не вдасться. Але неможливого немає, якщо є політична воля рухатися вперед, думаючи не про миттєві вигоди, а про довгострокові інтереси. Переговорні позиції Росії сьогодні сильніші, ніж вони були 30 років тому, на відміну від 90-х років країна має необхідне, щоб забезпечити свою безпеку. Для всіх було б краще, щоб національна безпека Росії стала згодом органічною складовою всеосяжної безпеки Європи ХХI століття.

Росія уважно аналізує отримані 26 січня від США та НАТО письмові відповіді на свої пропозиції щодо гарантій безпеки, але вже зараз зрозуміло, що принципові занепокоєння Москви в них проігноровані. Про це заявив президент РФ Володимир Путін на спільній прес-конференції із прем'єром Угорщини Віктором Орбаном. За словами глави російської держави у відповідях від американців та натовців не враховано три ключові наші вимоги. Вони стосуються недопущення подальшого розширення альянсу, відмови від розміщення ударних систем озброєнь поблизу російських кордонів, а також повернення військової інфраструктури блоку в Європі до стану 1997 року, коли і було підписано Основний акт Росія – НАТО. Американці вийшли з Договору із протиракетної оборони, хоча російська сторона вмовляла не робити цього. "І тепер пускові установки ПРО знаходяться в Румунії і в Польщі створюються, скоро будуть, напевно, якщо ще не зробили. А там стоять пускові установки МК-41, на які можна встановлювати "Томагавки". Тобто це вже не протиракета, а ударні системи, які покриватимуть нашу територію на тисячі кілометрів. Це хіба не є загрозою для нас?" - Наголосив глава РФ.

На наступному етапі розпочалися розмови про те, що потрібно прийняти Україну до лав НАТО. При цьому "в доктринальних документах самої України написано, що вони мають намір повернути Крим, зокрема військовим шляхом". Володимир Путін запропонував уявити, що буде в цій ситуації: країна "напхана зброєю", там "стоять сучасні ударні системи, так само як у Польщі та в Румунії", і ось - а завадити цьому нікому - вона "починає операції в Криму", який, як відомо, є суверенною російською територією. "Питання для нас у цьому сенсі закрите. Уявімо, що Україна - країна НАТО і розпочинає ці військові операції. Нам що, воювати з блоком НАТО? Хто-небудь про це хоч щось подумав? Схоже, що ні", - визнав Путін.

Про те, як складалися відносини між Росією та Північноатлантичним альянсом у різний час та наскільки реально домовитися з НАТО про загальні принципи безпеки, стаття колишнього міністра закордонних справ Росії Ігоря Іванова.

bbabo.Net