Якби Володимир Путін не працював президентом Росії, то йому дуже підійшло б амплуа інженера-конструктора американських гірок, а заразом і ілюзіоніста-гіпнотизера. Події лютого 2022 точно залишаться в історії Другої великої холодної війни як один з найяскравіших її епізодів. Але в епізоді якого жанру ми всі зараз беремо участь? Чи є ми свідками циркового фарсу, що захоплює драми чи прелюдії до трагедії? Це стане зрозумілим лише з «тимчасової відстані». Перебуваючи зараз в епіцентрі політичного шторму, ми не здатні розрізнити ліс за деревами.
Знаменитий російський лікар Олександр Бронштейн описав у своїх мемуарах, як молодим проктологом він лікував одного міністра. Переживши операцію, урядовець вирішив, що тепер йому море по коліно, і, зарозуміло відкинувши всі заборони та застереження лікарів, відправився «керувати масами» у своєму службовому автомобілі. Покарання за «борзоту» було дуже швидко. Забрудневши машину «відходами життєдіяльності», неслухняний пацієнт із похмурою головою повернувся до лікарні. Колективний Захід нагадує зараз в Україні того найневдалешнього радянського міністра.
Вимовивши мільйон промов на тему «ми врятуємо Україну від злого російського ведмедя», США та ЄС тікають із Києва так, що лише п'яти виблискують. Драпають усі — інструктори з американської національної гвардії Флориди, Джеймси Бонди із прославленої британської Спеціальної авіаційної служби САС, посольства, авіакомпанії та інші. Нічого подібного у сучасній світовій історії не було. Звичайно, одразу згадуються паніка під час евакуації американського посольства з обложеного військами в'єтнамських комуністів Сайгона у 1975 році та падіння Кабула у 2021 році. Однак, як по п'ять разів на день доводять у Москві, виступати у ролі сучасного еквівалента в'єтнамських комуністів Росія не збирається.
Виходить, що Захід злякався власної тіні і став жертвою своєї грандіозної містифікації? Реальна картина, швидше за все, набагато складніша і заплутаніша. Використавши на всю котушку домінуюче становище США у світовому інформаційному просторі та розкрутивши тему «швидкої російської агресії», Байден отримав цілком реальні політичні дивіденди, про які вже сказано-переказано. Але в той же час у світовій політиці прийнято будувати свої висновки, спираючись не тільки на запевнення «партнерів» у стилі «та що ви там собі вигадали? У нас такого і в думках не було!
Не менш важлива «інформація для роздумів» — наявність у цих «партнерів» потенційної можливості зробити ті чи інші кроки. Враховуючи нинішні російсько-білоруські навчання та інші пересування наших військ нашою ж власною територією протягом останнього часу (дисклеймер: повністю згоден з тезою про те, що це є нашим незаперечним суверенним правом), такі потенційні можливості у Москви точно є. Та й із заявами з Москви про те, що «на нас обмовляють», все не так уже й однозначно. Нагадаю, наприклад, про діалог ВВП та Андрія Колесникова з «Комерсанта» 8 грудня минулого року. Питання: «Росія таки збирається чи не збирається нападати на Україну?» Відповідь: «Це питання провокаційне. Росія проводить миролюбну зовнішню політику, але вона має право забезпечувати свою безпеку в середньостроковій або більш віддаленій перспективі».
І на чому, скажіть, тут слід наголошувати — на миролюбній зовнішній політиці чи на праві Росії забезпечувати свою безпеку? Відповідь Путіна – це класичний приклад заперечення без справжнього заперечення. У чому ж висновок? Напевно, в тому, що президент РФ усвідомлено катає Байдена, колективний Захід та Україну на американських гірках, послідовно надсилаючи різноспрямовані політичні сигнали — і за допомогою політичних заяв, і за допомогою пересування військ. ВВП перевіряє на міцність Захід та Україну, послідовно натискаючи у різних місцях та уважно аналізуючи, де піддається та рветься, а де ні. Зверніть увагу, як швидко змінюються акценти в процесі геополітичного торгу. У січні наголос робився на отримання від Заходу загальних гарантій безпеки, а тема Мінських угод начебто пішла на другий план, щоб у лютому знову вирватися на авансцену.Німецький журнал "Шпігель" щойно опублікував інтерв'ю з політиком, який був у цьому тексті охарактеризований як людина, яка "найкраще в Європейському союзі знає і розуміє Путіна", - президентом Фінляндії Саулі Нійністе. Ось найцікавіший шматок із одкровень (у хорошому сенсі цього слова) глави фінської держави: «Я не можу зрозуміти, чого хоче Путін. У грудні я записав у своєму щоденнику: «Спочатку я думав, що Україна для Кремля лише принада, а вимоги до Сполучених Штатів та НАТО — справжній видобуток. Але, можливо, врешті-решт Росія захоче з'їсти і наживку. Але зараз я вважаю, що можливо все більше пов'язано з Україною. Я вважаю, що реалізація Мінських угод є ключовим питанням для Росії».
Ще один наводить на роздуми пасаж президента Фінляндії, присвячений опублікованим на минулому році ультимативним вимогам Росії до Заходу у сфері безпеки: «Я розмовляв по телефону з Путіним 14 грудня. У тій частині розмови, в якій йшлося про вимоги, він поводився дуже формально. Він звучав так, наче читав фрази з аркуша паперу. Він просто хотів повторити вимоги, більше нічого не додав». Ну і, нарешті, вишня на торті: «Я не знаю, наскільки добре я розумію Путіна. Але я намагаюся!" Президент Фінляндії намагається зрозуміти Путіна. І ми теж намагаємося - поки, правда, теж без толку.
І найважливішою частиною цього «безглуздя» є відсутність розуміння того, наскільки добре працює путінська стратегія «підвішування» Заходу та України і чи вона взагалі працює. Шурхіт і кипіж ми навели, це не обговорюється. Але який поки що реальний вихлоп від цього шереху та кипіжу? Володимир Зеленський, як і раніше, боїться гніву українських радикалів набагато більше, ніж будь-яких дій Росії. Путін ніколи «не підвісить його за одне місце» (для тих, хто забув: відповідаючи у 2008 році на запитання, чи правда, що він обіцяв це зробити щодо Саакашвілі, ВВП видав: «Чому тільки за одне?»). А ось українські радикали можуть запросто. У підкоренні київської політичної еліти намертво засіла сцена часів українського Майдану лютого 2014 року: облитий водою та скований наручниками призначений Януковичем губернатор Волинської області Олександр Башкаленко. Зеленському психологічно комфортніше бути «президентом у вигнанні», ніж президентом, котрий ризикне власною головою, пішовши на виконання Мінських угод.
Ключова фраза з брифінгу помічника ВВП Юрія Ушакова за підсумками телефонної розмови Путіна та Байдена: «Відповіді сутнісно (на ключові вимоги Росії до Заходу. — ) ми не отримали». Росія повернулася до того, з чого почала? Якщо так, то в горизонті найближчих днів, тижнів та місяців не можна виключати жодних варіантів розвитку подій.
bbabo.Net