«Чи потрібна Росії нова стратегія на Близькому Сході? Перше, що спадає на думку: "а навіщо?"» — з таких слів починається експертна доповідь, підготовлена ​​Інститутом сходознавства РАН до XI Близькосхідної конференції Міжнародного дискусійного клубу «Валдай», що починається в понеділок XI під назвою «Нова стратегія Росії на Близькому Сході: країни та напрямки».

Насамперед слід зазначити, що вперше за кілька років доповідь до конференції зосередилася саме на російській політиці, а не на екзистенційних проблемах Близького Сходу. Примітною є і провокаційна постановка питання: «а навіщо?». Мабуть, автору доповіді — провідному науковому співробітнику Центру арабських та ісламських досліджень Інституту сходознавства Костянтину Труєвцеву, як і всім російським експертам Близького Сходу, набридли питання зарубіжних колег про наявність російської стратегії в цьому регіоні. Але якщо вона існує, то ніхто з нас її не бачив. І зараз, коли основну увагу привернуто до інших напрямів російської зовнішньої політики, саме час спокійно, без ідеологічного пафосу поговорити про політику Москви у регіоні.

Доповідь намагається дати відповідь на запитання: навіщо потрібна ця стратегія і якою вона може бути. Погоджуватись чи ні — вже питання до МЗС РФ, якщо йому, звичайно, є справа до порад наукової спільноти. Втім, доповідь може зацікавити не лише МЗС, а й президентську адміністрацію, Міноборони та інші російські відомства, особливо з економічним ухилом, а також бізнес-спільноти. І ось тут єдина логіка дій якраз не завадила б, враховуючи, що кожне з російських відомств живе своїми, найчастіше несхожими інтересами.

Доповідь застерігає того умовного російського чиновника, який вважає, що Росія й так усе добре на Близькому Сході і навіть краще, ніж за часів СРСР.

Москва підтримує добрі стосунки з арабськими країнами, у своїй спілкується з Ізраїлем. Розвиває стосунки з Іраном, який називав СРСР не інакше як «малим Сатаною», а також Саудівською Аравією, яка завжди входила в зону впливу США. «Але життя не стоїть на місці… Як за такого інтенсивного руху зберегти те, що вже напрацьовано, йти в ногу з новітніми процесами та трендами, не надірвавшись при цьому на далеких рубежах?» — запитує автор доповіді.

Особливо яскраво це видно на прикладі Сирії, яка стала нашим усім на Близькому Сході. З початком російської військової операції у цій країні відбулося реальне перетворення Москви на впливового та системотворчого гравця в регіоні. Але що далі, коли основні етапи військової операції завершено, а політичного рішення в Сирії не видно. Що робити Росії? Відпочивати на лаврах? Чи не призведе це до краху, який можна порівняти з відходом радянських військ з Афганістану? При цьому символічно і дуже важливо, що в близькосхідній конференції Валдая візьме участь глава МЗС Сирії Фейсал Мікдад.

У доповіді наголошується, що політика Росії визначається переважно трьома домінантами:

забезпеченням безпеки та надійності оборони;

будівництвом Великої Євразії;

створенням зовнішніх умов технологічного стрибка Росії.

Присутність Росії у Сирії належить до першого пункту і, на думку авторів доповіді, зараз зводиться до вирішення трьох завдань: забезпечення сталого примирення між Дамаском та курдами; забезпечення відходу сил США із сирійської території; ліквідації зон турецької окупації біля Сирії. На цьому моменті дозволю собі не погодитися, оскільки сумнівно, що Росія справді вірить у можливість реалізації двох останніх пунктів у найближчій перспективі, а отже, і вирішення першого завдання, яке залежить від відходу США. Але як стратегічні завдання — чому б і ні?

У доповіді також згадується і про посередницьку роль Москви на Близькому Сході.

«Російські миротворчі зусилля мають бути спрямовані на запобігання новим або усунення загострення старих конфліктів»,— пише автор. І це так, якщо Росія, звісно, ​​хоче зберегти за собою статус великої держави.

Щодо створення зовнішніх умов для технологічного стрибка Росії, то автор доповіді звертає увагу на «становлення науково-технологічної осі» між Ізраїлем та ОАЕ та можливість приєднання до неї Росії.

Відносини з Ізраїлем автор доповіді називає одним із пріоритетних напрямів для Росії на Близькому Сході, хоча це й болісно сприймається багатьма арабськими і ширше ісламськими партнерами Москви. Щоправда, відразу вказується, що ці відносини далеко не безхмарні. Крім того, що Ізраїль - найближчий союзник США в регіоні, російсько-ізраїльські суперечності пов'язані з трьома географічними точками: Палестина, Голанські висоти та Іран.

Окрему увагу Костянтин Труєвцев приділяє зв'язкам Росії із Туреччиною, яких ставляться дуже обережно. З одного боку, Анкара — стратегічний партнер Москви, з другого — небезпечний конкурент як у економічному, і політичному полі. Водночас Росія на даний момент знаходить спільну мову з Туреччиною, незважаючи на протиріччя (що, втім, може змінитися у разі зміни політичної еліти у цій країні). Поки що в Росії дуже цінують здатність Анкари до діалогу, а також той факт, що «низка турецьких кроків об'єктивно спрямована на ерозію південного флангу НАТО».

Хотілося б також звернути увагу на момент, обійдений у доповіді: енергетична безпека Росії.

Це особливо актуально зараз, коли на Заході намагаються знайти альтернативу російському газу у Катарі. А від взаєморозуміння із Саудівською Аравією залежить стійкість нафтового ринку.

При цьому не можна не погодитися з паном Труєвцевим, що Росія — дуже затребуваний гравець на Близькому Сході (опустимо навмисно згадане в доповіді слово «ведучий»), «проте це загрожує і появою нових обтяжень для російської стратегії». Але тут виникає питання до останніх рядків доповіді: «На щастя, досвід останнього десятиліття надає впевненості в тому, що російське керівництво, політики, дипломати, військові, розвідувальні служби накопичили величезний досвід, здатні робити правильні висновки і приймати вірні рішення в багатогранних ситуаціях , Якими багатий Близький Схід». Особисто я нічого не впевнена.

bbabo.Net