У бібліотеках різних країн Європи на початку 20-го століття були знайдені дивовижні книги, написані вірменською графікою, але не вірменською мовою. Подальші дослідження виявили цікавий факт: мова цих книг загалом збігалася з мовою "Кодекс куманікус" – збіркою текстів та словником куманської (кіпчацької) мови. На це звернув увагу відомий український та радянський сходознавець Агафангел Кримський, який видав у 1930 році книгу під назвою «Тюрки, їх мови та літератури».

Як виявилося, вони належать вірменам, які з XVI століття жили на території сучасної України та Польщі. Потрапили вони туди з Криму і північного Причорномор'я, як вважають дослідники (наприклад, Ярослав Дашкевич), рятуючись від монголів, що напали на Вірменію. Як передбачається, перебуваючи у тюркомовному оточенні, вони повністю асимілювалися у мовному відношенні, але при цьому зберегли свою релігійну приналежність до Вірменської апостольської церкви.

Водночас основною загадкою вірмено-кипчаків залишається досить великий проміжок часу, протягом якого не зафіксовано появи письмових джерел цією мовою, адже з моменту їхнього переселення у тюркомовне середовище до появи перших книг минуло близько 300 років.

Як відбувався розвиток вірмено-кіпчацької мови і на якій основі, дослідники досі не можуть відповісти. Але так чи інакше всі 112 письмових джерел на ньому відносяться до періоду з 1521 до 1669 року. За іронією долі серед них – фактично перша друкована книга кіпчацькою мовою «Альгиш Бітики» («Молитвенник»), видана у 1618 році у Львові відомим вірменським просвітителем (виходцем з Анатолії) Ованесом Крамаданенцем.

Ця подвійно цікава подія, враховуючи, що у 17 столітті кіпчацької мови на теренах колишньої Золотої Орди, де раніше проживав цей народ, уже не існувало. Він дивним чином зберігався серед вірмен, що переселилися на територію України та Речі Посполитої. На цих територіях вони займалися переважно торгівлею і становили вдалу конкуренцію єврейським торговцям, що навіть викликало невдоволення у підданих польської корони інших національностей.

Варто зазначити, що щодо вірмено-кипчаків існує й інша версія їхнього походження, якої, зокрема, дотримується історик-краєзнавець Едуард Вартанов. На його думку, частина кипчаків, що прийняли християнство згідно з канонами Вірменської церкви, але при цьому зберегли свою мову. Тому, згідно Вартанову, сьогоднішні вірмени, які проживають у північному Причорномор'ї та Краснодарському краї, насправді – нащадки половців.

У будь-якому випадку, примітний сам факт збереження та фіксації у письмовому вигляді мови кипчаків у рукописах латинською та вірменською мовою. Завдяки цьому його аналізували лінгвісти, які підтвердили, що найбільш близькі до нього мови так званої "кіпчацької мовної групи", якими говорять численні народи Середньої Азії, російського Кавказу, Поволжя та Сибіру, ​​у тому числі і татари. А серед татар найбільш близький до мови спільних предків мішарський діалект татарської язки, в якій збереглися стародавні тюркські слова, яких немає в літературній версії татарської мови (казанському говорі).

Таким чином, завдяки вірменам та невідомим католицьким ченцям у представників тюркських народів сьогодні є можливість вивчати мову їхніх далеких предків.

bbabo.Net