Війна – це особлива форма життя, до якого звикаєш. Якоїсь миті розумієш, що іншого життя і бути не може. Але до того моменту, поки не перетнеш кордон. У нас йде звичайне життя (у нашому розумінні). Дуже переживаю про сина, він офіцер, слугує з 2015 року. Пішов добровольцем після отримання диплома університету, юний був, 21 рік. "Твоя російська мова, мамо, теж треба захистити", - заспокоював мене тоді. Наразі всі силові структури в режимі підвищеної готовності. Діти навчаються дистанційно, багато хворих на ковід. Ви знаєте, я не чекаю на війну. Я чекаю на весну. А там, що Бог дасть.

…Сьогодні приїхала на роботу, у нас дистанційка. У навчальному корпусі лише викладачі ліцею медуніверситету. Тільки провела онлайн-консультацію, як пролунав довгий дзвінок. Заходить охоронець, термінова евакуація, каже, будівля замінована. За півхвилини зібратися, одягнутися, спуститися вниз. Ось такий вийшов робочий день. Вийшли надвір, сонце світить, краса, чистота блакитного над головою. І ця війна ніяк не вписується в це пишнота! Так і живемо!

…У нашому театрі постійний аншлаг, до війни такого не було. По-перше, тому, що всі спектаклі йшли українською, по-друге, хочеться хоч на кілька годин забути про те, що відбувається навколо, а театр для цієї мети підходить якнайкраще. Ви знаєте, у мене десь глибоко у душі з'явився своєрідний імунітет. Я майже не дивлюся новин. За вісім років душа не те що очерствела, але з'явився певний пофігізм: будь що буде, набридло!

Я дитину на війну проводжала і чекала з війни, за кілька хвилин розминулась зі снарядом (7 лютого 2015 року не забуду ніколи). Бігла з ринку додому, а над головою свистіли міни і лягали на сусідній вулиці. Ненавиджу цей бридкий звук! Я під час обстрілів стрибала із сином-підлітком у підвал. Боялася, що привалить у разі влучення. Був період, коли страшно було сідати у маршрутку, мені здавалося, що до неї влетить снаряд. Фільми про війну не можу дивитися, хіба що "У бій ідуть лише старий"! Більше боятися не можу та не хочу! Та й чим мене вже можна злякати?

bbabo.Net